Мабуть, варто почати з того червневого ранку, коли я, шестирічний хлопчик, солодко сплю на старому дивані з потертою зеленою оббивкою. За вікнами — світанок, і сонячні зайчики, бавлячись, заплигують до мого трохи відкритого рота.
Раптом чиїсь кістляві пальці стискають моє плече. Перелякані зайці вистрибують з рота і розбігаються. Розплющую очі і бачу велику сиву голову, високе, перерізане зморшками чоло, великий ніс і жорсткі губи; лівий куточок рота злегка піднятий, а правий — опущений, як у П’єро. Хоча порівняння із П’єро є вкрай невдалим. Очі — темно-зелені, з дивним коричнюватим відтінком. Це — дядько Георгій, котрого всі навколо називають татом Жорою.
— Годі ніжитись. Підйом! — командує він.
Я кривлюся, заплющую очі в надії, що тато Жора зникне з мого
життя бодай на кілька хвилин. Прикидаюсь сплячим, очі відразу наповнюються білим лататтям, під яким пливе велика срібляста риба… Та мене знову термосять, ще дужче.
— Ну-бо, вдягайся. Бач, принц який.
Сиджу на краєчку ванни, стуливши очі, намагаюся додивитись,
куди ж попливла та рибина. Та хвіст її зникає, біле латаття тане у темній воді, а з кімнати все голосніше чутно надсадний кашель тата Жори.
Вдягаю футболку, шорти. Ґудзик ледь тримається — цікаво, коли ж відірветься? Затягую ремінці сандалів, з яких далеко вперед сміливо висовуються два великих пальці.
— Орел! — кидає тато Жора і прямує до дверей.
Йдемо вулицею. Я плентаюсь за ним — сухорлявим, високим,
величним, схожим на пам’ятник імператору. Вудка в його руці могла би грати роль списа, але все псують широкі, витягнуті на колінах штани, і тато Жора-пам’ятник роздвоюється, перетворюючись на тата Жору-клоуна.